Мери радянського Ужгорода (1944-1990 рр.). Як з ними змінювалося місто

Важко порахувати всіх очільників міста Ужгорода, адже в різні проміжки часу вони називалися по-різному, мали різні обовʼязки та і країн, до яких належав Ужгород з давніх-давен, було чимало, пише сайт uzhhorodyes.com.ua. Про найяскравіших та найвидатніших голів міської ради пише rionews.com.ua

А в цій статті ми розкажемо про тих мерів, які керували саме радянським Ужгородом з 1945 до 1990 року. 

Петро Петрович Сова (1944-1945)

На момент вступу радянських військ до Ужгорода Петро Сова був єдиним членом міської управи, що лишався в Ужгороді. Він і очолив тимчасовий орган міської влади — Ужгородський народний комітет — та виступив одним з найпалкіших ініціаторів приєднання Закарпаття до Радянської України. У подальші роки він не зміг повною мірою інтегруватися до радянської системи влади, проте продовжував активно працювати як краєзнавець та дослідник Ужгорода. Докладніше про цього мера Ужгорода читайте в статті.

Сергій Михайлович Стасєв (1945-1949)

При цьому керівнику почалася розбудова Ужгорода як обласного центру Радянської України. Розпочав свою діяльність Ужгородський державний університет. Державне й індивідуальне будівництво в місті відновилося тільки після війни, у 1948 році, коли міськвиконком виділив під забудову 106 ділянок. Тоді ж обласний паливний трест почав будувати перший шестиквартирний будинок по вул. Толстого, а артіль «Червоний кондитер» — свій цех по вул. Мукачівській. Наступного року було вже 144 індивідуальні забудовники, а енергокомбінат заклав свій восьмиквартирний будинок. Але в ті роки будівництво велося тільки у старих районах — по тодішніх вулицях Перемоги, Стефаника, Кольцовій, Червоноармійській.

Михайло Васильович Половка (1950-1954)

За цього мера Ужгород починає перетворюватися на промисловий центр. У 1950 році в Ужгороді працювало 49 підприємств. Фанерно-меблевий комбінат у результаті реконструкції у кілька разів розширив виробництво стільців і шаф. Збудовано хлібозавод, ремонтно-механічні майстерні, нові цехи на чинних фабриках. Силами колективу Ужгородської електростанції електрифіковано 7 навколишніх сіл. Тільки промислові артілі одержали 300 верстатів.

Радванський каменедробильний завод, де раніше все робилося вручну, отримав 25 одиниць техніки: екскаватор, шарові лопати, конусні дробарки, бульдозери, пересувні електростанції, через що випуск продукції тут зріс в 4,3 раза. 

На початку 50-х перед Ужгородом гостро постала проблема виховання місцевих кадрів для зростаючої промисловості. Відкрилися курси технічного навчання. Багато ужгородських працівників підвищували кваліфікацію в інших містах: хлібопекарі — в Москві, мебльовики — в Ленінграді, Архангельську, Львові, машиністи-локомотивники — на Уралі та в Грузії тощо.

Василь Федорович Решетар (1955-1962)

Цей мер також зосереджується на розвитку промисловості. Одним з найбільших підприємств області стає фанерно-меблевий комбінат по вул. Заводській, створений на базі двох колишніх приватних заводів. Широко відомою в Україні стала взуттєва фабрика, що на вул. Мукачівській. Ужгородський винрадгосп мав 300 гектарів плантацій та механізований винзавод, випускав марочне вино «Ужгородське».

У 1959 році в Ужгороді вперше проведено радянський перепис населення, що зафіксував 47396 осіб. Порівняно з воєнними роками, містян збільшилося в півтора рази. За рахунок міського бюджету збудовано 5 шкіл. На пл. Корятовича зʼявився критий ринок.

Мер спеціально їздив до Москви вибивати дозвіл на спорудження двох університетських гуртожитків. На додаток до чинного водогону споруджено його другу нитку. Паралельно закладено основу міського каналізаційного колектору. Тоді ж вперше було налагоджено регулярний автобусний рух.

Михайло Андрійович Чепа (1962-1965)

В ці роки в Ужгороді зʼявилися та стали активно розвиватися нові галузі промисловості: приладобудування та машинобудування. Значно розширилося виробництво побутових товарів та харчових продуктів. Запрацювали 8 нових підприємств: завод «Ужгородприлад», фабрика побутової хімії, авторемонтний, механічний заводи, ремонтно-монтажний комбінат та інші. На чинних підприємствах збудовано 93 та реконструйовано 19 цехів. 

У 1963 році почав роботу телетранслятор, на базі якого у 1969 році було створено Ужгородський телецентр. 

У 1964 році обласне книжково-газетне видавництво реорганізоване в республіканське книжкове видавництво «Карпати».

Микола Іванович Руснак (1965-1970)

Ужгородське депо вперше в країні застосувало обслуговування компресорних станцій без машиністів. Восени 1965 року завершилося будівництво ширококолійної залізниці до чехословацького кордону, на ній постала перша в країні обʼєднана прикордонна станція «Ужгород-2». 

Значно розширилася сфера обслуговування населення. У місті діяло 50 окремих магазинів, 17 ресторанів, їдалень та кафе, 2 стаціонарні ринки. Комбінат побутового обслуговування мав 110 майстерень різного типу, виконував понад 200 видів замовлень.

Найбільша житлова забудова в той час велася по Київській набережній, що зʼєднала Пішохідний та Великий мости. Від останнього в напрямку залізничного вокзалу було прокладено перший і єдиний в місті проспект.

У 1969 році розбудова проспекту Свободи досягла сучасної площі Кирила і Мефодія, на якій звели найбільший міський універмаг «Україна». Тоді ж будується найбільший на той час гастроном «Білочка». Найперша його назва була доволі суха — «Товари повсякденного попиту», але в народі він був названий «Білочкою» через те, що в сусідньому кафе одна вітрина була обладнана під житло білок, друга — папуг.

Степан Степанович Дьолог (1970-1979)

Перепис населення 1970 року зафіксував в Ужгороді 64578 мешканців. У першій половині 70-х у розвиток Ужгорода було вкладено 71 млн. крб, споруджено 7 підприємств, обладнано майже 3000 квартир. 

У 1970 році в Ужгороді відкрився музей народної архітектури й побуту — перший з подібних закладів в Україні.

У 1974 році збудовано новий корпус філармонії, а в старому встановлено орган. На західній околиці міста відкрилася нова поліклініка на 1200 щоденних відвідувань, почалося будівництво міської лікарні на 530 ліжок. Вище розгорнулося будівництво університетського містечка: два гуртожитки на 1750 місць, навчальний корпус, їдальня. 

Основна житлова забудова велася у 70-ті роки по вул. Грушевського та ще далі на південний схід, де започатковувалися мікрорайони «Перемога-1» та «Перемога-2». Водночас велося спорудження перших в місті 9-поверхівок на початку вул. М. Заньковецької, а біля готелю «Ужгород» почато спорудження 16-поверхівки. Ще більше про те як розбудовувався Ужгород читайте в статті.

Еміл Михайлович Попович (1979-1990)

За переписом 1979 року, ужгородців було вже 90995 осіб, а у 1982 році в сімʼї будівельника Ю. Хавана народився стотисячний ужгородець. У ті роки збудовано ще одну водопровідну магістраль, закладено резервуар на 8000 кубометрів. Містобудуванню було надано планового характеру. Було здійснено конкурс проєктів розбудови міста. Потім на основі цих розробок 5 інститутів Львова, Москви та Ужгорода зробили генеральний план розвитку міста. У 80-ті Ужгород будував до 1200 квартир на рік. 

У 1980 році було здано новий пʼятиповерховий корпус УжДУ, у 1983 —  відкрився магазин-салон для наречених «Юність».

У 1986 році в Ужгороді зʼявилися одне з перших кооперативних кафе «Гарячі бутерброди» (на Корзо) та нові залізничні каси. 

У 1987 році на розі вулиць О. Духновича та Корзо відкрили двоповерховий універмаг «Комісійний»,  зʼявилися кафе «Піцерія», «Кошіце» та «Пікнік». На базі музичної школи Nº2 було створено Ужгородську школу мистецтв.

Значно зміцніла у 80-ті й спортивна база міста. До ладу став спорткомплекс «Юність», а по вул. Шумній — тенісні корти. 

У 1990 році в Ужгороді було проведено Міжнародну дитячу олімпіаду.

У 80-ті продукція з маркою ужгородських заводів та фабрик експортувалася до 26 країн. Унікальну продукцію виробляли «Ужгородприлад», «Тиса», «Турбогаз».

Кількість житлових будинків в Ужгороді у 1985 році склала 7900. Місто значно розширило свої межі. Найбільше проблем у міського господарства виникало у сфері транспорту загального користування: стало не вистачати автобусів, графік їхнього руху постійно зривався.

Відчутними стали й проблеми в постачанні міста продовольством, оскільки сусідні села вже не забезпечували апетитів великого міста. Знову загострилася проблема водопостачання. За переписом 1989 року, в Ужгороді проживало вже 117061 осіб.