Колись Закарпатська область входила до складу Австро-Угорської імперії, а після її розпаду в період Першої світової війни до Чехословацької республіки. Незважаючи на це, люди із Закарпатського краю завжди хотіли відокремитися від цих двох держав або як мінімум стати більш автономними. Зрештою, в них вийшло, але це не означає, що їм не треба було боротися за своє майбутнє, пише сайт uzhhorodyes.com.ua. Але мало хто знає про бої, які проходили тут, і про славетних воїнів, які полягли. Хоча, наприклад, про солдатів Тернопільщини, які служили в польській армії, знає багато людей. То який головний бій проходив на території Закарпаття у той період? Як взагалі все дійшло до незалежності? І що було із Закарпаттям? Про це і йтиметься у статті.
Проголошення незалежності
Після закінчення Першої світової війни та в свою чергу розпаду Австро-Угорщини на Закарпатті не залишали надій об’єднатися з іншими українськими землями. У січні 1919 року на Народних зборах у Хусті зібралося понад 400 депутатів, які вирішили проголосити возз’єднання Карпатської України з Українською Народною Республікою. Однак через агресію більшовиків зробити це не вдалося. Саме тому, як автономна область, за Тріанонським та Сен-Жерменським договорами, Закарпаття відійшло Чехословацькій республіці. Незважаючи на те, що за договором Закарпатський край мав бути повністю автономним, все ж таки чехословацький уряд досить довгий час не надавав області такого права.
На це впливало безліч чинників, але одним із основних була геополітика. З низки причин надання автономії для Підкарпатської Русі затягувалося. Вже наприкінці 30-х виросло нове покоління мешканців Закарпаття – освічених, з чіткою національною ідентичністю. Щоправда, не всі вони були орієнтовані на незалежність Закарпатської області або її входження до складу українських земель. Деякі з них були русофілами.
Не дивно, що перший уряд Підкарпатської Русі, який сформувався у жовтні 1938 року, був коаліційним, а тому розділився між русофілами та українофілами. Щоправда, русофільський рух довго не проіснував, бо лідер був замішаний у співпраці з іноземними державами. В свою чергу деякі держави мали територіальні претензії до Чехословацької республіки з приводу Закарпаття. Безпосередньо у багатьох листах, направлених до лідера русофілів, вказувалася саме Угорщина. Більше того, Стефан Фенцік, також один із дійових осіб русофільського руху, був агентом уже Польської держави. Польша також мало своє негативне ставлення до державних подій, які відбувалися в Підкарпатській Русі.
Очолив уряд 8 жовтня Андрій Бродій. Тоді це все було в адміністративному центрі краю – Ужгороді.
Офіційне затвердження уряду центральною владою у Празі відбулося 11 жовтня 1938 року. Незважаючи на це уряд проіснував недовго, адже очолював її саме той самий лідер русофільського руху Андрій Бродій. 26 жовтня 1938 року Бродія усунули з посади глави уряду. І того ж дня його заарештувала чехословацька поліція за державну зраду.
Необхідно було знайти нового главу уряду Карпатської України, яким виявився Августин Волошин. Він був лідером Християнсько-народної партії, а також греко-католицьким священником і був із проукраїнськими поглядами.
Саме уряд Августина Волошина дозволив використати поряд із назвою Підкарпатська Русь найменування Карпатська Україна. Однак чехословацькі чиновники наполягали на скасуванні такої назви та вживанні початкової версії. І хоча офіційна назва була скасована, все ж таки у вищих колах за такий короткий період укорінилася назва Карпатська Україна.
У первісному вигляді ця область проіснувала недовго. 2 листопада 1938 року за рішенням першого Віденського арбітражу північно-західну частину Карпатської України, а саме Мукачівський, Севлюський та Ужгородський повіти з найбільшими містами краю було передано Угорщині. Через це столицю Карпатської України в середині листопада перенесли до Хуста.
Подальша історія
Для захисту кордонів автономної Карпатської України було створено парамілітарне формування під назвою Карпатська Січ, допомогу в створенні якої надала Організації Українських Націоналістів.
Уряд Волошина здійснював заходи, спрямовані на розвиток майбутньої держави. Наприклад, налагоджувалась робота промисловості, торгівлі та транспорту. Також було зроблено спроби повністю українізувати систему освіти, адміністрації та журналістики. Але насамперед, на думку адміністрації Волошина, необхідно було активізувати культурно-мистецьке життя. До Хуста були запрошені такі письменники як Улас Самчук та Олег Ольжич.
На превеликий жаль багатьох, Угорщина не збиралася залишати новостворену державу просто так, а Карпатська Січ не могла ефективно протистояти добре обладнаним угорським військам.
Початок битв за Закарпаття
Близько 2 години ранку 14 березня 1939 року Августин Волошин оголосив незалежність Карпатської України. Спочатку у закритому колі провідного українського активу столичного міста Хуст, яке зібралося у “Січовому готелі”. Того самого дня незалежність проголосила Словаччина. Новостворена словацька держава попередила про можливий напад з боку Угорщини.
Керівники обох нових європейських країн спочатку попросили у Німеччини політичний та силовий захист. Адже згідно з результатами Мюнхенської конференції, за якими саме частина Закарпаття перейшла угорцям, Гітлер гарантував недоторканність кордонів. Словаки отримали відповідь на свої телеграми та у свою чергу допомогу, а от українці не дочекалися.
Досить довго обговорювалася подальша доля Закарпаття між німецькою та угорською владою. Зрештою було схвалено окупацію Угорщиною решти Закарпаття. Вже вранці 14 березня у прикордонній зоні Карпатської України та Угорщини розпочалися бої, які у деяких місцях пішли на прорив кордонів.
Битва на Красному полі
Командиром українського угруповання на околицях Великої Копані, де планувалося дати бій угорцям, призначено підлеглого Миколу Вайду – районного коменданта Карпатської Січі, поручика Івана Коваля. Доля цього командира, який брав участь у битві на Красному полі, досі залишається невідомою. У списку загиблих його не знайшлося.
Увечері 15 березня 1939 року на Красне поле підтягнулися і селяни з довколишніх сіл. Водночас з Хуста приїхало близько 250 добровольців, серед яких переважали січовики з сусіднього Корольова. Згідно з наказом вони ще вранці прибули до Хуста, де на їх основі сформовано першу сотню НОКУ та відправлено назад у рідні околиці. Все угруповання на Красному полі склало приблизно 500 осіб.
Фронт на Красному полі проходив від Верьяку до Рокосова. В очікуванні допомоги із Хуста січовики спостерігали, як на них йшли угорці з трьох сторін. Після полудня вони вели наступ на село Копань і вже підбиралися до села. Угорці були дуже схвильовані таким станом справ, а тому попросили у командування важкого літака, який відразу почав кулеметний обстріл по лівому крилу фронту, а з самого села проводилися масовані мінометні обстріли.
Звісно ж, вистояти в армії Карпатської України не вдалося і вона поспішно почала відступати на інші позиції. Але це був один із головних боїв для неї, який вирішив подальшу долю всього Закарпаття. І хоч битва склалася не на користь Карпатської України, все ж таки більшість людей зберегла дух свободи всередині себе, а також розуміння, що вони українці.