Демократія – слово, що без варіантів асоціюється у більшості людей зі свободою, правом на власний безперешкодний вибір. Чи реально цей вислів спростувати, як вважаєте ви? Та, лиш поглянувши на тлумачення “демократія”, все стає явним, адже це ніщо інше як народоправство, пише сайт uzhhorodyes.com.ua. Тож хутчіш ходімо з’ясовувати, коли такий політичний режим встановився на ужгородських територіях.
Там стався невимовний крах чи таки вдалось перегорнути сторінку?
Тож наша історія розпочинається там, де відбувається крах тоталітарної радянщини. Як раз таки у 1990 році по всій території вже незалежної України відбуваються перші такі довгоочікувані демократичні вибори. Та й чому ж Ужгород має бути виключенням? Причин немає, тому давайте ми таки поставимо це до вашого відома.
Масивність і метушливість у діяльності виборчої системи не могла не породити низки сумнівів щодо її коректності. Адже, лише уявіть собі на хвилину, для обрання 120 представників місцевої міської влади знадобилося організувати 4 голосування, що розпочалися 4 березня, а завершилися аж у травні. Ще б пак інакше й бути не могло, зважаючи на той факт, що пріоритетність полягала в величезній кількості людей, які мали змогу проголосувати (загальне число громадян сягало 85 тисяч, з яких лише менш як 15 – утрималися від голосування). Тож той самий зірковий час, коли було обрано перших 45 депутатів настав.
Не зайвим буде наголосити, що ужгородська міська рада могла б посісти почесне звання однієї з найдемократичніших станом на той період. Дивина, та й годі!
Вирішальний момент – результати виборів
Варто зауважити, міського голову вибирали шляхом прямого голосування депутатів. Таким чином саме обрані людьми політики безпосередньо мали вагомий вплив на становлення місцевої влади.
Нікого, мабуть, не здивуєш тим фактом, що комуністична партія України (КПУ) у 1990 роки ще не втратила власної сили повністю. Тож, як свідчать джерела, вони мали безсумнівний намір просунути свою персону у ролі міського голови. До речі, в цьому випадку вигідним для них варіантом став другий секретар міськкому Ужгорода Компартії України В. Лінтура.
Ще одним претендентом на трон вважали вельми компромісну людину, що був не тільки викладачем кафедри історії, а ще й пізніше – інституту удосконалення вчителів, Еміла Ландовського. Такий міський голова вповні задовольнив би інтереси демократів.
Не маючи необхідності тягнути інтригу, скажемо ім’я переможця цих виборів. Ним став Ландовський!
На світлині вище ви можете спостерігати чоловіка у віці, що і є тим самим Емілом Ландовським.
Чи не підвів новообраний, запитаєте ви? Так-от, ні.
Розпочнемо з того, що Ужгородська міська влада одна з перших в Україні висловила публічний протест щодо підписання московського путчу ДКНС. Те своєю чергою встановило віру й упевненість у завтрашньому дні.
Якщо ж розглядати питання релігії, то греко-католицька церква знову отримала Кафедральний собор. У сучасності це приміщення слугує резиденцією Мукачівської єпархії.
Знищення комуністичного режиму явно також набирало обертів: перейменовували вулиці, населені пункти, зносили пам’ятники та символи тоталітарного режиму. Демонтаж монумента Леніну відображає цей процес якнайкраще.
Економічна ситуація, щоправда, була напруженою, та навіть з гіперінфляцією змогли впоратися. Лібералізм, який безпосередньо пов’язаний з демократією, допоміг подолати складнощі. Розвиток приватних підприємств, вакансії, співпраця з європейськими державами, та й загалом розбудова міста, хіба свідчить те про занепад життя Ужгорода?
Та найголовніше в цій історії – здобуття омріяної незалежності.
До речі, як вам сьогоднішня тематика? Будемо раді почути вашу думку.