Так склалось історично, що територія Закарпаття у різні періоди входила до складу інших держав, які почувались повноправними господарями на нашій землі. Для колонізаторів Україна відігравала роль сировинної держави, зокрема з території Закарпаття за кордон тоннами вивозили ліси, корисні копалини, мінерали, нафту та інші природні ресурси. Політика загарбників мала негативний наслідок на розвиток сільського господарства, нафтопереробної промисловості, культурних та політичних процесів. Окупанти переслідували митців, просвітників та навіть священників, адже саме ці представники закарпатської інтелігенції намагались допомагати селянам, налагоджувати освітній процес українською мовою, впроваджувати в школах вивчення історії України та розвивати культуру краю. Особливого гніту з боку влади церква зазнала за часів правління радянської влади на теренах Закарпаття, пише сайт uzhhorodyes.com.ua.
Окупація Закарпаття та перші спроби заборонити церкву
Радянська влада окупувала територію Закарпатської області наприкінці 1944 року, але лише у 1945 офіційно визнала входження краю до складу УРСР. Саме у цей час політика сталінського режиму була ослаблена, адже увага керівництва та армії була прикута до зовнішніх процесів у світі, адже розпочалась Друга світова війна. Проте уже 1947 році червоноармійці почувались в Ужгороді, як вдома: переслідували інтелігенцію, пильно стежили за діяльністю громадських організацій, ввели цензуру, влаштовували нагляди за політичними діячами, обкрадали будинки, магазини та навіть церкви. Цього ж року оголосили про перші закриття храмів у селах, а також декількох єврейських синагог у Мукачеві та Ужгороді. Закривали церкви поступово, у малій кількості й з початку лише у найвіддаленіших регіонах, аби не привертати увагу громадської спільноти. Радянська влада мала намір загарбати коштовності з відомих монастирів та перевести їх до Москви.
Найбільш упереджено сталінські солдати ставились до священників греко-католицьких храмів, зокрема ще у 1946 році червоноармійці переслідували єпископа з Ужгорода – Теодора Ромжа. У цей православна церква у всіх регіонах підпорядковувалась Москві, а от греко-католицька була незалежною, тому російські окупанти мали намір загарбати і її. Спочатку вони намагались налагодити контакт з настоятелем церкви, але коли зрозуміли, що той підкорятися не бажає, вирішили діяти підступно. Теодор Ромжа вирушив до села Кайданове, адже місцеві мешканці попросили його освятити новий храм. Священнослужитель знав, що за ним тривалий час стежать, тому усі десять кілометрів йшов пішки та по незнайомій для загарбників місцевості. Теодору Ромжі вдалось провести літургію, але на зворотному шляху на нього уже чекали солдати. Червоноармійці побили пароха майже до смерті, а коли зрозуміли, що їх звинуватять у вбивстві, привезли чоловіка, який стікав кров’ю, до лікарні. Чи то від тяжких тілесних ушкоджень, чи то від отрути, яку підсипав підкуплений солдатами лікар, того ж дня священник помер.
Радянські чиновники на місце Теодора Ромжі мали намір поставити свою людину, яка буде легко підпорядковуватися та нарешті визнає владу московського патріархату. Червоноармійці прямо сказали, що СРСР не підтримує відносини з Ватиканом і не визнає Папу, а також на місці греко-католицьких храмів має право встановити православну церкву. Проте, варто зауважити, що закарпатські єпископи були доволі впертими й не хотіли співпрацювати з окупантами, тому конференція була марною, а кожна сторона залишилась при своїх інтересах. Але солдати не зупинились, тому почали погрожувати єпископам, декількох безжально вбили, а інші, побоюючись такого ж майбутнього для себе та родини, покинули Закарпаття назавжди.
Закриття церков, монастирів та інших релігійних установ
У СРСР масовою свідомістю керували за допомогою атеїзму як окремого світогляду, що повністю заперечує існування будь-якої релігії. Варто зауважити, що жоден диктатор в цій країні не проголошував атеїзм, але усіма можливими діями намагався знищити прихильність людей до церкви. Таку ідеологію активно підтримували усі політичні, громадські та партійні діячі. Щоб і звичайні люди долучились до комуністичного кола, яке ніколи не визнавало Бога, радянська влада вдалась до крайнощів та проголосила масове закриття церков, монастирів та синагог.
У Мукачеві Василіянський монастир, що підпорядковувався Папі Римському, примусово навернули до Москви. Усіх місцевих ченців та черниць заарештували за нібито антирадянську діяльність та депортували до трудових загонів у Сибірі. Майже ніхто з монахів не повернувся додому, більшість загинули на чужині через тяжкі умови праці або хвороби, які у такому холодному краї чатували звідусіль.
16 лютого 1949 року радянські військові вдерлись зі зброєю до стін Ужгородського Хрестовоздвиженського греко-католицького катедрального собору. Цього ж дня оголосили, що церква підпорядковується Москві, а всіх, хто чинив спротив рішенню, карали на місці. Радянська влада тут зробила ремонт на свій лад, а лише у 1991 році храм повернули греко-католицькій громаді.
Вилучення церковних коштовностей
Варто зауважити, що храми у таких містах, як Мукачево та Ужгород не закривали, але в інших селищах церкви навіть зносили. Якщо у селі чи місті було декілька церков, то лише одну залишали, а інші або руйнували, або перетворювали у склади зброї, або ж забігайлівки, клуби чи бібліотеки. До Москви вивозили дорогі ікони, статуетки, дзвони, столи та навіть рушники. Якщо подобалась рамка, а зображення ні – то картину спалювали, а обрамлення забирали собі. З церков виносили стільці, лавки, іконостаси, хоругви та спалювали усе майно. Розписи та фрески на стінах замальовували чорною або червоною фарбою, а от мозаїку просто розбивали.
Багато священників очікували такої поведінки з боку окупантів, тому ховали церковне майно вдома, але і там часто проводились обшуки. Єпископи навіть намагались зібрати громаду у своїх резиденціях, аби провести для діток урок української мови чи історії. Щоправда, радянські солдати пильно стежили за такими парохами та жорстоко їх карали.
Наслідки діяльності радянської влади
Багато людей були змушені приховувати свою віру, цілком таємно проводити богослужіння, але були й ті, хто відмовлявся від релігії під тиском влади. Зокрема якщо чоловік бажав побудувати кар’єру військового, політичного чи партійного діяча його змушували публічно відректись від віри. Сини та дочки священників мали визнати свого батька ворогом та більше ніколи з ним не знатись. Щоправда, закарпатці, коли чули такі умови, різко відмовлялись від кар’єри.
Переслідування призвели до значного пригнічення віри серед громадян у радянському суспільстві. Але, на щастя, чиновники не змогли викорінити релігію остаточно. Серед закарпатців було багато вірян, що активно продовжували свою діяльність навіть під загрозою жорстких репресій та смерті. В умовах гонінь віряни проводили церковні обряди у сховищах, лісі, полі, пивницях, у сирих підвалах та навіть у гробницях. В Ужгороді таким таємним місцем християн слугував сучасний готель «Прімавера».
Гоніння на церкву та релігійні заборони у радянські часи мали серйозні наслідки як для самої віри, так і для суспільства в цілому. Ця політика призвела до пригнічення вірян, втрати культурної спадщини, політизації релігійних структур та формування підпільної релігійної діяльності.